Розвиток Західної та Східної України відбувався в різних історичних умовах. Наприкінці XIV століття Галичина й частина Волині опинилися під владою Польщі, а Наддніпрянщина належала до володінь Литви. Об'єднання Польщі та Литви в єдину державу наприкінці XVI століття дало шанс на створення в майбутньому власної могутньої держави (адже українців тоді було більше, ніж поляків і литовців разом, а більшість шляхтичів на теренах, що нині входять до складу України, були етнічними українцями). Але тут вигулькнув Богдан Хмельницький.
Наслідком кількарічної "національно-визвольної" війни були спалені маєтки сполонізованих, але все ж таки українських аристократів (справжніх носіїв державності в усіх країнах), знищені міста й села, десятки тисяч загиблих українців. Апофеозом діяльности гетьмана стало проголошення всієї України протекторатом Московщини, за що, очевидно, його й досі звеличує нинішній український режим.
Після поділів Польщі майже всі західноукраїнські землі (Галичина, Буковина, Закарпаття) вперше від часів Данила Галицького опинилися в складі однієї держави - Австрійської імперії. Коли настав 1914 рік, свідома частина західноукраїнців була налаштована "визволяти братів-українців з московських кайдан". Проте виявилося, що "брати-українці" визволятися не хочуть, і навіть "революційна" Центральна Рада вимагала від Петербурґа для України лише автономії в складі Росії. Надія на "Велику Україну", яка століттями надихала західноукраїнців, танула на очах. Можливо, саме тому вони проголосили все-таки Західноукраїнську Народну Республіку.
ЗУНР протрималася недовго, проте зі статусом нації, приреченої на асиміляцію в складі чужих державних утворень, західноукраїнці не змирилися. На відміну від УРСР, у Західній Україні більшість навіть леґальних українських організацій відверто стояли в опозиції до державних режимів. Існування нелеґальних воєнізованих структур (УВО, пізніше ОУН) і бурхливий розвиток українського бізнесу в Західній Україні в 20-30-х роках засвідчили, що українці почали розуміти: самої національної ідеї замало. Проте вона й далі залишалася старою - "Велика Україна". Ніхто чомусь не замислювався над тим, що після колективізації, голодомору та сталінської опричнини практично зникли навіть ті зародки української нації, що сформувалися на початок ХХ століття.
Про існування українців світові нагадувала тільки Західна Україна, і саме проти неї були спрямовані вістря сталінських ударів, які переконали західноукраїнців, що Велика Україна зразка 1939-1940 років - щось зовсім відмінне від того, про що мріяли і за що гинули їхні батьки й діди. Події 40 - 50-х років поглибили прірву між західними та східними українцями. Місцеве начальство, яке уособлювало "совітську владу", традиційно підбиралося зі Східної України, та й вивезення молоді на примусові роботи в Донбас також не додавало приязні. Західноукраїнці та східноукраїнці назавжди стали одні для одних "бандерівцями" та "хохлами".
Остаточне придушення збройного опору західноукраїнців у 50-х роках розпочало процес їхньої асиміляції. Незважаючи на хрущовську "відлигу", сотні тисяч їх перебувають у таборах та на засланнях, тривають репресії проти українських інтелектуалів. На будівництво великих промислових об'єктів у західноукраїнські міста масово везуть робочу силу з усього СРСР, оселяють тут сотні тисяч військових пенсіонерів. Із вулиць західно-українських міст почала зникати українська мова. Прошарок української - за мовою, культурою та переконаннями - еліти тоншав рік від року. Це стосується науки, літератури, мистецтва, а що вже казати про партійно-радянський апарат: західноукраїнці, які до нього потрапляли, настільки вишколені й так "виправдалися" перед системою за своє "бандерівське" походження, що смішно, коли випадає чути про їхній патріотизм, ба навіть "прихований націоналізм".
Такою прийшла Західна Україна до періоду ґорбачовської "перебудови". Те, з якою силою розгорівся у 1987-1990 роках в Західній Україні справжній народний рух за незалежність (і те, що його не було й немає в усій іншій Україні), свідчить, що тільки західноукраїнці по-справжньому потребували свободи. На всіх київських мітинґах і демонстраціях "масовість" забезпечували саме вони. Славнозвісний "ланцюг злуки" був безперервним лише в західноукраїнських областях. Здавалося б, за такої одностайності прагнення до незалежності в Західній Україні й повного її несприйняття в Східній вихід міг би бути тільки один - вимагати собі автономії. Дещо в цьому напрямку таки робилося - Галицька асамблея, наприклад, створена після перемоги західноукраїнських патріотичних сил на виборах до обласних рад 1990 року. Але вкотре західноукраїнців підвели національний романтизм і великоукраїнська ідея. В серпні 1991, замість перебрати від переляканої номенклатури владу до своїх рук, вони заходилися умовляти цю саму номенклатуру проголосити державну самостійність. А тимчасом київську номенклатуру не треба було закликати до самостійності: вперше після 1917 року відчувши можливість вирватися з-під керування Москви, вона радо нею скористалася. І поки зачаровані синьо-жовтим прапором над Верховною Радою, затвердженням герба (малого!) та гімну (без слів!!) і створенням Міністерства оборони патріоти пускали слину, номенклатура узгоджувала з московськими хазяями сфери впливу, умови та відсотки, на яких їй віддадуть Україну! Коли перші західноукраїнці очуняли від гіпнозу й спробували заглянути за вкрадені у них прапор і герб, нічого українського вони там не виявили. Але бити на сполох було вже пізно.
Державний апарат і далі спілкується тільки російською, всі важливі позиції здає Росії без бою - починаючи з Чорноморського флоту та ядерної зброї і закінчуючи активами й пасивами СССР. Чиясь хвацька рука підписує протоколи про те, що Україна спожила російського газу й нафти більше, ніж це може вся її економіка, працюючи по двадцять п'ять годин на добу. Як і раніше, щоб чогось досягнути у житті, західноукраїнці, будь-хто - митці, науковці чи політики, мусять їхати до центру й виправдовуватися за "бандерівське" походження. Російська мова залишилася незмінною запорукою просування. Фактично в кордонах України в мініатюрі відтворено СССР, де навіть найменші місцеві проблеми вирішує столична бюрократія - за відповідну плату, звичайно. Зміна варти на київському (чи радше дніпропетровському) владному олімпі принципово нічого не змінила. Але навіть після того, як Кучма виграв вибори під русофільськими гаслами, а демонстрантів 19 липня 1995 року товкли чобітьми хлопці з тризубами на беретах, рвучи на шмаття національні прапори й примовляючи "мы вам, бандеровцам, покажем!", західноукраїнці й далі мазохістично кохають "Незалежну Велику Україну". За що?
Кому, власне, потрібна "Велика Україна"? Українському народові чи то пак нації? Хоч як гірко чути судження московських політологів про несформованість української нації, слід визнати їхню рацію. Східноукраїнцям потрібна Росія, західноукраїнцям - зовсім інша Україна, ніж та, що ми маємо нині. "Велика Україна" потрібна в першу чергу Москві, адже це нестабільне державне утворення легко піддаватиметься традиційному російському впливові. В другу чергу - найпотужнішим східно-українським кланам, які через контроль над Західною Україною отримують вихід до Європи, і київським політикам, які обслуговують інтереси цих кланів і яким приємно відчувати себе провідниками 50-мільйонної держави. В третю чергу - розвинутим західним державам, які мають ілюзії, що "Велика Україна" буде форпостом проти їхнього традиційного супротивника - Росії. Але нікого з них усіх не цікавлять інтереси західноукраїнців.
Найімовірнішою в нинішніх умовах є їхня мовна асиміляція "великоукраїнцями", які значно переважать кількісно, отож завжди визначатимуть парламентську більшість і особу Президента. За цих умов українська мова та культура якщо й не зникнуть, то перетворяться на ритуал. Владні посади в Західній Україні обійматимуть висуванці східноукраїнських кланів (це вже почалося), західноукраїнський капітал зникне, так і не ставши на ноги. Рівень життя населення залишатиметься низьким, адже економіку монопольно контролюватимуть кілька номенклатурних кланів, що в свою чергу контролюватимуться Москвою. Вже за життя нашого покоління Україна може стати державою, де про корінну націю нагадуватимуть лише офіційна назва країни та елементи символіки.
Другий варіант є цілком полярним. Внаслідок гальмування економічних реформ за кілька років Україна може перетворитися на своєрідну "яму" між економічно розвинутішою Росією та ще розвинутішими країнами Центральної Європи. І тоді етнополітичні розбіжності, помножені на економічні, призведуть до швидкого розпаду України на Східну, яку поглине Росія, і Західну, що попрямує до Європи. Ця нова Україна вже не лякатиме європейців своїми розмірами та претензіями на роль великої європейської держави й матиме можливість досить швидко піднести рівень розвитку економіки й життя населення та інетґруватися в ЕС і НАТО.
Третій варіант - проміжний між першими двома. Під тиском реґіонів нинішній режим може піти на федералізацію країни з наданням федеральним землям досить широких повноважень, у то
му числі й у сфері економіки. Це дасть західноукраїнцям шанс зберегти свою національну самобутність і, можливо, навіть реально домогтися для української мови в межах всієї держави того статусу, який має французька в Канаді.
Інші варіанти розвитку Західної України будуть, на мій погляд, лише комбінацією в різних пропорціях трьох вищенаведених.
Олег ХАВИЧ, публіцист, Чернівці
Газета “День”, №128, четвер, 24 липня 1997
